Вони вже живуть
нормальним життям

Привіт, мене звати Галіна, і це моя історія боротьби з ендометріозом..

Це почалося з перших місячних, які проходили дуже боляче, але я очікувала, що так буде, бо в моєї мами були рясні, болісні місячні. Рік за роком цей біль посилювався, а через кілька років після перших місячних у мене також почався дуже сильний біль у кишечнику та матці.

Якими були твої перші візити до гінекологів?

Власне, я не ходила до гінеколога з цих причин, бо була переконана, що так і має бути. Моя мама також дуже часто приймала знеболювальні, коли мала місячні, я це знала і вважала, що це нормально. Моїй мамі ніколи не ставили такий діагноз. Мама мала сильні мігрені, блювоту та головні болі. Саме так я уявляла місячні.

Я пішла до гінеколога досить пізно, приблизно в той час, коли вперше завагітніла, але це був звичайний плановий огляд. Я була переконана, що так і має бути.

Пізніше, коли я завагітніла вперше, а ми цю вагітність планували, і я відразу завагітніла, все було добре. Вагітність була доношеною. Через два роки я знову завагітніла, і все знову було добре. Однак після другої вагітності мої менструації ставали все інтенсивнішими. В якийсь момент також почалися типові мігрені з очною аурою. Мені зробили дві комп’ютерні томографії голови. Я ніколи не пов’язувала це з гормонами та менструацією, тому приймала знеболювальні, бо болів то живіт, то голова, мені доводилося лягти.

Моє життя й так було справжніми американськими гірками. Я завжди була дуже активною людиною, але в якийсь момент це почало мені так перешкоджати, що я змушена була скасовувати заняття, на яких я викладала. І це вже був для мене сигнал, що щось серйозно погано. Я справді була фізично витривала та стійка до болю, багато чого пережила, але все одно не знала, що відбувається. В якийсь момент я звернулася до одного лікаря, потім до іншого, за рекомендацією друзів. Кожен казав мені одне й те саме: «Ви здорові, у вас спайки після кесаревого розтину та вагітності, це нормально, що у вас болить. Призначимо вам гормони». Ці гормони так сильно впливали на мене, що в мене частішали мігрені, які вибивали мене з життя.

Пригадую ситуацію, коли я лежала в ліжку, згорнута калачиком, і думала, що вже ніхто і ніщо не може мені допомогти. Пам’ятаю, як дзвонила чоловікові з плачем, казала, що знову мене болить, я лежу в ліжку, не можу ні ходити, ні щось робити, ні жити. Тоді я ще не знала, що щось не так. Я просто думала, що таке моє життя, що так воно і має бути. Я подумала: «Візьми себе в руки, жінко».

Я ніколи нікому не скаржилася, про це знали лише мої найближчі, тому, коли я скасовувала заняття, то не писала, чому. Просто писала, що тих занять не буде. Іноді навіть брехала, що з технічних причин, бо не раз чула: «У неї почалися місячні, і вона скасовує заняття. Слабачка». Отак це виглядало, так я жила кілька років до операції. В якийсь момент почала здавати моя психіка. Гадаю, в мене почалася депресія, депресивні стани. На щастя, тепер моє життя кардинально змінилося і виглядає зовсім інакше, ніж раніше.

Завжди повторюю людям, жінкам, з якими розмовляю про цю хворобу, що моє життя поділяється на період до і після операції.

Через 13 років ми вирішили, що хочемо третю дитину. На жаль, нічого в нас не виходило, хоч перший і другий раз не було з цим проблем. Ми намагалися близько року. Мені вдалося завагітніти, але яйцеклітина була порожня (анембріонія). Я потрапила до лікарні, у мене був штучний викидень. Коли я повернулася додому, приблизно через місяць, почалася сильна кровотеча. Я знову потрапила в лікарню. Лікарі оглянули мене, але нічого не діагностувати. Знеболювальні, крапельниця, і я поїхала додому. Пізніше знову потрапила до лікарні через рясні

місячні. Вони були настільки сильними, що мені робилося слабо. Я попросила чоловіка відвезти мене до лікарні, бо відчувала, що непритомнію.
Ми поїхали до тієї самої лікарні. Це був мій третій візит. Діагноз також не поставили. Мені призначили ліки для зупинки кровотечі, а лікар сказав: «Ну, з вас ллється, як з крана, але я не знаю чому. Ми дамо вам ліки і відпустимо додому». Коли мене виписали, то не дали жодних ліків, щоб продовжувати їх приймати. Це тривало два тижні без зупинки. Як згадую тепер про це, то не можу повірити, що моє життя було таким. Коли я повернулася додому, кровотеча не зупинялася. Я записалася на прийом до першого-ліпшого гінеколога в моєму районі, і лікар призначив ліки для зупинки кровотечі. Він попросив прийти на повторний прийом, коли кровотеча припинилася. Так я і зробила. Виявилося, що у мене кіста яєчника. Це була перша кіста в моєму житті. Лікар порекомендував зробити додаткові аналізи крові, а потім знову звернувся до нього. Я їх зробила, і це виявилася ендометріоїдна кіста. Так лікар це описав. Я людина допитлива, тому почала шукати в інтернеті, що то таке ендометріоїдна кіста й дізналася, що існує таке поняття, як ендометріоз. Я заглибилася в тему й почала читати. Перше, що потрапило на очі, це про дуже рясні, болісні місячні. Я подумала: «Трясця, сподіваюся, у мене такого не буде».

Під час літніх канікул я їжджу з дітьми в табори як вихователька. В одному з таких таборів я розмовляла з подругою, яка також була вихователькою. Ми говорили на жіночі теми, і виявилося, що в неї ендометріоз. І тоді вона розповіла мені про ці центри та лікарів, котрі на цьому спеціалізуються, і що вона їх мені рекомендує. Як тільки я повернулася додому, ще не розпакувала валізу, як вже записалася на прийом. Чекала біля двох тижнів.

Повертаючись на хвильку до мого попереднього лікаря, того випадкового гінеколога, до якого я звернулася з кістою і запитала, що це таке, він сказав мені, що це може бути ендометріоз. Коли я запитала: «І що далі?», він відповів, що жінки живуть з цим по двадцять і більше років. Тоді я не знала, що ці слова лікаря, на жаль, це те, що переважно жінки чують від лікарів у кабінетах.

Яким був візит? Твоя перша зустріч з лікарем?

Коли доктор Пйотр Рубіш мене діагностував, я розповіла йому про своє життя і що мене турбує. Я сказала, що в мене шоколадна кіста на яєчнику. Він попросив мене підготуватися до обстеження. Перед тим, як зробити УЗД, лише після фізичного огляду він зрозумів, що мені дуже боляче, і запитав, чи хтось колись мене так оглядав. Я сказала, що ні. Лікар сказав, що знає, що може бути причиною цього. Потім він зробив УЗД. Показав на місце між маткою та кишківником. Там була пухлина. Саме тому мені було так боляче під час менструації, бо матка та кишківник були мід собою злиплі.

Що ти відчула, коли почула ці слова? Коли почула діагноз.

Найперше, коли він сказав слово «пухлина», я налякалася, бо не знала, що це ендометріоз. Подумала, що це якийсь рак. То я запитала його: «Лікарю, що це за пухлина?» Він сказав, що це пухлина ендометрію, але нам потрібно розширити діагностичне обстеження. Спочатку я відчула тривогу: що далі, що мене чекає? Коли ми сіли за стіл, лікар чітко все пояснив. Він сказав мені, чого очікувати, як виглядає хвороба, як вона прогресує, але що для ширшої діагностики потрібно зробити МРТ. Він сказав також, що мене чекає операція.

Скільки часу минуло від діагнозу до операції?

Це було кілька місяців, біля пів року.

Що ти відчувала перед самою операцією?

Мега-мега страх, але також і надію. Нам з чоловіком було важливо завагітніти останньою бажаною вагітністю. І я дуже боялася, бо знала, що це буде серйозна й небезпечна операція. Однак я відчувала, що не могла би довірити себе нікому, окрім лікаря, який після нашого першого візиту показав мені, що знає свою справу, про що йдеться, що робить. Він знає, що відбувається, спеціалізується на цьому, і що я можу йому довіряти.

Чи операція дуже змінила твоє життя?

О так, дуже сильно. Вона змінила все. Усе наше життя, бо після операції я вагітніла ще двічі. Ми боролися за одне, а за друге не обов’язково (сміх). Але завдяки їй у нас є донечка. У нас троє синів і донька.

Все закінчилося, що стосується ваших очікувань щодо вагітності. А як змінилося ваше професійне життя?

Моє життя також дуже змінилося, бо тепер вже немає випадків, коли мені доводиться скасовувати заняття. На деякий час мені довелося відмовитися від фізичної активності, але тепер я на 100% повернулася до гри. І найголовніше, моя перша менструація після операції! Я дзвонила до всіх, що мене нічого не болить. Подзвонила своїй сестрі: «Аню, мене не болить! Ти розумієш? То такою може бути місячка? Такою повинна бути місячка». Тільки тоді я переконалася, що це нормальні місячні.

Я стільки років жила, вважаючи, що я здорова, що так і має бути, що страждання є частиною життя жінок. Це неправда.

Чи хотіла б ти щось сказати дівчатам, які мають такі ж симптоми, як мала ти, такі симптоми, як в інших жінок, що страждають на ендометріоз?

Дівчата, я думаю, що варто іноді вийти з кабінету, в якому ми сидимо роками, і вийти за межі зони свого комфорту. Я знаю, що можна призвичаїтися, напр., до своїх лікарів. Та якщо ви відчуваєте, що з вашим тілом щось не так, але всі кажуть, що ви здорові, тоді знайдіть когось іншого, зверніться за думкою до іншого лікаря.

Я зверталася до багатьох різних лікарів, котрі мені говорили одне й те саме. Я відчувала, що щось відбувається з моїм тілом, що є якась аномалія, але вклала собі в голову, що це нормально, бо так казали лікарі.

Галіно, ти не здалася. Боролася до самого кінця й шукала когось, хто тебе зрозуміє й допоможе.

Так, коли я потрапила в кабінет доктора Рубіша, щойно він мене оглянув і зробив УЗД, я зрозуміла, що перебуваю в місці, якого шукала стільки років, половину свого життя. Тому, дівчата, не зволікайте. Життя біжить. Тепер я бачу, скільки можу від нього отримати. Тепер черпаю з нього пригорщами.

І нехай це буде кульмінацією Твоєї зворушливої ​​історії, щоб не чекати, щоби боротися за себе, щоб життя могло запропонувати набагато більше.

О так, життя має значно більше барв, ніж тільки біль.

Історія Пауліни

Мене звати Пауліна. Сильний біль супроводжував мене з підліткового віку. Саме тоді почалася моя боротьба з ендометріозом.

Ще молодою дівчиною в мене були надзвичайно болісні менструації. Це була для мене величезна проблема, але я вмовляла себе, що «так просто повинно боліти». На жаль, з прогресуванням хвороби симптоми ставали все сильнішими, і з роками стали постійними, поступово виключаючи мене з усієї активної діяльності. Намагаючись допомогти собі, я постійно приймала знеболювальні ліки, які були лише тимчасовим рішенням.

Ендометріоз впливав на кожен аспект мого життя, включно з психікою. Я часто відчувала самотність і брак розуміння, оскільки більшість людей не могли уявити, з чим я маю справу.

Одного дня я опинилася у відділенні невідкладної допомоги з сильним болем у животі, гарячкою та нудотою. Мені зробили знеболювальний укол і порадили звернутися до гінеколога. Спеціаліст під час огляду виявив шоколадну кісту. Мені зробили операцію, потім ще одну. Однак, попри мої великі сподівання, після операцій біль не перестав бути моєю щоденною проблемою. Я знала, що потрібно знайти фахівця з лікування ендометріозу, і так я потрапила до доктора Міколая Кармовського.

Діагноз був поставлений миттєво! Лікар на УЗД виявив зміни і сказав, що я дуже серйозно хвора. Його слова стали для мене початком нового шляху. Спочатку він розпочав медикаментозне лікування, через кілька тижнів провів операцію. Водночас дієтолог, який співпрацював з доктором Кармовським, розробив відповідний для мого стану здоров’я план харчування. Я також отримала підтримку від психолога.
Після багатьох років, усіх тих візитів до лікарів, які не змогли мені допомогти, те, що зробив доктор Міколай Кармовський, здається чимось простим і швидким. Однак, це сталося насамперед завдяки його майстерності. Знання та досвід, які він здобув, допомагаючи іншим жінкам, дозволили мені просто насолоджуватися життям. Біль, який не давав мені спокою стільки років, тепер залишився лише спогадом.

Історія Моніки

Постійний біль, що наростає за шкалою від восьми до десяти. Нудота, запаморочення, завороти кишківника. Пронизливі напади болю – від пупка, через нутрощі аж до хребта. Не знаєш, стояти, сидіти чи лежати, кожна позиція незручна й однаково болісна. Грілка допомагає на мить, але підсилює кровотечу, робиться ще більше слабо, таблетки не діють.

Але ж: «так і має бути», «має бути боляче», «це питання спадковості та генетики», «скаржаться лише слабаки», «треба стиснути зуби», «після вагітності все зміниться», «жінки стійкі та можуть витримати все», «це іпохондрія та нервові стани, можливо, депресія», «все відбувається у вашій голові – не влаштовуйте істерики»…

Ти знаєш, що з тобою, ти впевнена в цьому давно. Сім років діагнозів у Шотландії, у Глазго, де живу багато років. Ніби одна з найкращих і найбільших клінік Європи.
Понад десяток спеціалістів: гастроентеролог, ендокринолог, гінеколог… Мільйон неадекватних досліджень зі зворотнім ефектом, як рикошет.

Я поїхала на весілля подруги коло Варшави. Замість весільної зали, опинилася в операційній. Спочатку відділення невідкладної допомоги – підозрювали важке отруєння. Виявилося, що це був дифузний перитоніт. Дивом мене врятували. До сьогодні дякую Богові за свою подругу, бо завдяки їй я опинився в хорошій лікарні, де було вжито відповідних заходів, хоча аналізи та результати не вказували на серйозний стан.

Після операції лікарі підтвердили, що мої внутрішні органи уражені ендометріозом і що мені потрібна негайна допомога. Я переклала документи про виписку на англійську мову та негайно привезла їх до Шотландії. Вони сказали мені: «Вони врятували вам життя, тому ми вже більше нічого не повинні робити».

Але потім знову те саме – повернення до відділення невідкладної допомоги. Вчергове, вночі, коли стіна тебе вже не втримала, коли чорні плями в очах атакували тебе до такої міри, що ти вже нічого не бачила й не чула. Хтось знову їде з тобою, бо сама ти не даєш ради, навіть сісти в машину – то вершина, ніби підйом на Еверест. Стандартна, на добрий вечір, співбесіда з медсестрами, ти розповідаєш їм усе, всі свої страждання, ти так відчайдушно хочеш бути почутою і так відчайдушно хочеш допомоги!
Після 40-хвилинної співбесіди офіційно в систему записується одне речення: «Пацієнтка була госпіталізована до відділення невідкладної допомоги зі скаргами на сильний менструальний біль та сильну кровотечу» з приміткою: «Після прийому знеболювальних її виписали додому»… І так тривало сім років.

Зрештою, я спакувалася й поїхала до Польщі. Поїхала й почала діагностику на власний розсуд. Після семи років спроб та биття головою об стіну, в мене не було такої сили чи мотивації, але я знала, що маю боротися за своє життя, бо хочу жити заради своєї 9-річної доньки. Я зібрала всю свою волю до життя та рушила на вирішальне форсування системи, щоби знайти допомогу. Я була рішучою, запеклою!

Я пройшла ретельне обстеження, пов’язане з кількаденним перебуванням у лікарні, нарешті мені зробили конкретну і специфічну МРТ відповідно до мого захворювання, зібрала вже все (глибокий інфільтруючий ендометріоз, пухлина в кишківнику, яка критично закупорює просвіт протоки). Діагноз, в якому я була впевнена всі ці роки, нарешті був підтверджений папірчиком, який так змінює життя в системі… Адже тепер вже ніхто не буде вважати мене іпохондричкою… Але що далі? Все дуже погано, це зрозуміло, але до кого мені тепер звертатися?

Я відвідала багатьох спеціалістів у Польщі, і з усією повагою до професії, до років, проведених на навчанні та на глибокі знань, але деякі візити все одно будуть повертатися до мене найгіршими кошмарами.

Перша зустріч зі «спеціалістом» була щодо мене вражаюче зневажливою. Лікар образився, бо на «добрий день» і привітання я не змогла згадати всі титули відповідно до дипломів, які оточували його ім’я та прізвище…

Наступний же лікар проігнорував той факт, що в мене є почуття та душа. Переглянувши мої документи та зробивши УЗД, він розгромив мене висновком: «Вам загрожує смерть. У вас два варіанти: або не робити операцію, і тоді прогноз дуже поганий, або зробити операцію, і тоді може бути легше, хоча точно буде стома, при чому на постійно. Крім того, потрібно пройти додаткові (дуже дорогі) обстеження, бо це схоже на злоякісний рак. Враховуючи ваші додаткові супутні захворювання, не знаю, чи я візьмуся за це. А якщо й візьмуся, то нічого не гарантую, готуйтеся до найгіршого».

На щастя, мій жах із цією неприємною хворобою мав щасливий кінець. До кінця життя не забуду свого останнього візиту, коли я вже повністю змирилася, очікувала, що лікар вимагатиме червоної килимової доріжки, декламування його титулів, що доб’є мене діагнозом, але НІ, цього не було, у відповідь на «добрий день» я почула чудове та визвольне: «Чим я можу вам допомогти?».

Знання, конкретність, відкритість, майстерність та величезна обізнаність у темі огортали мене почуттям довіри – думала, що розплачуся. Я ледве стримувалася, бо лікар не знав моєї історії, не знав, який довгий і важкий шлях я пройшла, щоби потрапити саме до нього. Доктор Міколай Кармовський – бо саме про нього я говорю – виявився тим, на кого я чекала стільки років, тим, кому я могла довірити своє здоров’я. Тим, хто мене вислухав, хто хотів допомогти і зробив це негайно.

Вже під час першого ж візиту він провів експертне УЗД і побачив все, все те, що раніше, як не дивно, було невидиме для штату «фахівців», представив реальну ситуацію, а не уявні припущення, від яких в момент перехоплює подих. Він пояснив, що може для мене зробити, і ми почали діяти.

Від першого візиту минуло лише три тижні до запланованої операції. Хоча ситуація була справді серйозною, лікар мене не «ламав», а навпаки, проявив відданість та рішучість, прийняв виклик. Випадок був надзвичайно складним.

Попри складнощі, патології та руйнування в черевній порожнині, спричинені ендометріозом, додалося ще моє захворювання: вроджена крихкість кісток та порушення згортання крові. Незважаючи на це, доктор Міколай Кармовський зі своєю бригадою прийняли виклик і здійснили диво! І це величезне диво свідчить, що все завжди залежить від людини…

Сьогодні минає рік від часу радикальної операції, а я постійно ловлю себе на тому, що хочу відзначати в календарі дні моїх страждань, дні, коли я не буду доступна для світу. Я задумувалася, хто подбає про мою доньку, коли настане той важкий час. Хто мені допоможе, хто завезе до лікарні, але щипаю себе й розумію, що цього вже немає. Що це минулий час, такий відмінний від теперішнього… Цього вже немає! І це найбільше благословення, я вільна від тої проклятої хвороби!

Сьогодні, знаючи доктора Міколая Кармовського, бачу в ньому радше великого лідера, який об’єднує та веде величезну армію проти ендометріозу, до перемоги та свободи. Це іронічно, бо коли я жила в Шотландії, то думала, що там живе Вільям Воллес «Хоробре серце». А зустріла його тут, на нашій батьківщині.
Дівчата, що я хочу вам сказати? Те, що я була в такому жахливому підземеллі, але вийшла з нього. Я впевнена, переконана, що кожна з вас може вибратися! Що потрібно, щоб вибратися? Думаю, що насамперед віра, наполегливість, самозречення, любов до себе й довіра до установи, бо тоді ви не дозволите кривдити себе та не віддасте себе в руки «псевдоспеціалістів»…

І хоча я знаю й розумію, що бувають моменти, коли вже справді досить, я кажу вам, що є інший шлях, шлях до свободи. Я пройшла ним, і хоча він був дуже довгим і виснажливим, я не шкодую про жодний крок, бо це були кроки до свободи!

Freedom!